Двадцять два українських слова тюркського походження, або Як ми розуміли світ через своїх сусідів

Ігор Ходжаніязов, Київ

Я люблю запозичені слова: з одного слова часом можна витягнути дуже глибокі й потужні пласти історії. Треба тільки з правильного боку копати. Наприклад, історики кажуть, що більшість назв риб у німецькій мові — слов’янського походження. Це означає, що коли ранні слов’яни прийшли на землі теперішньої Німеччини, вони вже гарно розумілися на рибі, вміли її ловити й готувати. І ділилися цими знаннями з новими германськими сусідами. А що можуть розказати про нашу історію українські слова, запозичені з тюркських мов? Які нові технології і способи дивитися на світ за ними стоять?

Болгари, татари, Китай 

Може, не дуже чесно починати наш список із власних назв, та ще й назв народів. Тим

більше, що про початкове походження цих слів важко говорити. Але погодьтесь, це зручно: через власні імена добре видно, який світ наші предки бачили через тюркське

посередництво. Отже, болгари, або булгари — назва часів Великого переселення народів. Давні булгари з’являються на політичній мапі після розпаду імперії гунів, приблизно в один час зі слов’янами — і серед слов’ян врешті балканські булгари розчинились. Друга держава булгарів, на Волзі, впала під навалою монголів або татар, як їх тоді називали. Взагалі, з назвою татар стався історичний курйоз: до Чингісхана серед усіх монгольських племен найсильнішим було плем’я татар. Вони прославились, коли підкорили всіх найближчих сусідів, і через це чужинці стали називати всі монгольські племена «татарами» (порівняйте, як усі жителі СРСР для половини світу були «росіянами»). Потім Чингісхан цих татар переміг, їхніх ватажків вирізав разом із сім’ями — але було вже пізно, назва приклеїлася міцно. Тому, коли монголи рушили на Русь, половці вже сповіщали: «татари йдуть»! Потім татари половців завоювали, їхніх ватажків вирізали (разом із сім’ями, звичайно), і поступово самих половців стали називати «татарами». Тим більше, що через сто років після Чингісхана в Золотій орді половецька мова стала за державну, а монголів з Монголії вже майже й не залишалося. 

До чого тут Китай? А це просто назва ще одного монгольського народу, який у

ранньому Середньовіччі завоював Китай (тоді це були імперія Тан), і сусідні монголи й тюрки почали називати імперію «китайською». Потім тюрки перекочували на захід і

принесли цю назву в Європу, і дехто (як, наприклад, українці) вживає назву «Китай» і

сьогодні.

Капище, чертог, творог 

Повернемось іще раз до булгарів. Очевидно, що коли вони жили з предками слов’ян на

одних землях, то й мусили залишити якийсь слід. Через те, що булгарська мова сильно

виділяється серед інших тюркських мов (єдиний живий нащадок — чуваська мова), то й

цей слід буде добре впізнаваний для спеціалістів. Капище, або капь, як вважається, з

давньобулгарської мови перекладається як «образ». Це слово запозичили спочатку

балканські слов’яни, а потім Кирило та Мефодій на основі їхніх діалектів створили

церковнослов’янську мову — і поширили серед усіх слов’ян. Разом із капищем. Отже,

треба пам’ятати, що це слово не зі словника слов’янської народної релігії, а з мови

християнських проповідників. 

Чертог — архаїчний церковний синонім слова «кімната», «покої». Це слово теж

прийшло з булгарської через церковнослов’янську мову. А булгари, як і інші тюрки, узяли його в перській мові, коли жили в Центральній Азії. Цікавий факт: це ж слово в руську мову прийшло й від інших тюрків, у формі «чердак». 

Творог — ще один архаїзм, який серед українських діалектів, здається, побутує тільки

на самому заході, у формі «тваріг», але раніше воно було поширеніше. Тюрки теж узяли це слово від своїх іранських сусідів, коли навчалися в них молочному скотарству. А потім, треба думати, принесли цю передову технологію і в наші краї. Деякі славісти, щоправда, не згодні з тюркським походженням цього слова. Натомість деякі тюркологи зазіхають на святе й виводять слово пиріг (старослов’янське «пирогъ») від тюркського слова börek. Хто з них має рацію — поки що точно не відомо.

Козак, отаман, бунчук 

Рухаємося від булгарів до татар, і зразу маємо багато слів війни. Слово козак походить

від тюркського qazaq — «порушник спокою», «людина, що не визнає законів», і початково цим словом тюрки називали тюрків. Від нього походить і назва народу казахів — вони свого часу відділилися від загальної Узбецької орди не за династійниими правилами. Подивимося на найбільш ранні згадки цього слова. У Судацькому синаскарії в 1309 році згадується про погром, який зробили «казаки». У Кодексі Куманікус, половецькому словнику, написаному 1330 року в Криму, cosac перекладається як «охоронець». А вже перший кримський хан Менґлі Ґерай у 1457 році видає ярлика: «щоб козаків на службу не наймали, а їхніх ватажків, якщо зловлять — страчувати». Пропоную тут подумати про відоме всім романтичне трактування, що козак — це «вільна людина», і від чого саме ця людина вільна. Тільки з кінця XV століття козакувати починають і русини, а далі вони настільки перехоплюють ініціативу в Степу, що вже у XVII столітті в Криму й Туреччині це слово часом може позначати й етнічну належність. Тут навіть і тепер старі люди можуть чужинця-росіянина чи українця назвати грубим словом «хазах» (порівняйте, як по-українськи можуть обзивати «турком»).

Отаман — походить від тюркського odaman — голова ватаги, ватажок. Причому

ватажок степових пастухів. Очевидно, що в степу межу не можна провести точно, та й

конкуренція за рідкісні криниці й пасовиська висока. А хтось ще й може в когось вкрасти волів, коней чи овець. Тому ватаги мають бути гарно озброєні, а пастухи мають бути міцними хлопцями, не кажучи вже про їхнього отамана. Так і прийшло це слово в

українську мову лише з військовим значенням. Цікавий факт: здавалося б, «отаман» і «гетьман» мають бути спорідненими словами, але ні. Вважається, що «отаман» — тюркського походження, а «гетьман» — німецького.

Бунчук — це один із видів клейнодів запорожців. Це така спеціальна палиця або спис

із фігурно закріпленими кінськими хвостами й іншими прикрасами. За призначенням це те саме, що знамено, корогва чи штандарт — наочний символ військового підрозділу. Він був поширений по всьому степу — від України й Туреччини до Монголії. Українська назва походить від тюркського слова boyunçuq — «шийна прикраса», бо коням часто на шию вішали прикраси з кінського хвоста. При цьому в Османській імперії й у сучасній

Монголії бунчуки називають зовсім іншим, монгольським, словом «туг».

Чабан, тютюн, люлька

Чабан теж прийшов до нас через тюрків (по-кримськотатарськи «чобан»), хоч самі

тюрки взяли це слово з перської мови. На відміну від отамана, чабан у нас цілком

цивільний, і пасе лише вівці. Треба думати, тюрки навчилися пасти вівці від персів, і далі

принесли як ноу-хау в українські степи.

Тютюн по-тюркськи початково означав просто «дим». Десь близько 1600 року англійці

й голландці привезли туркам заокеанську рослину «тобако», навчили її курити через

люльку (по-турецьки lüle, слово перського походження). Ажіотаж був страшенний —

такий, що турки перестали словом «тютюн» називати дим, а залишили це слово виключно для тютюну. Згодом від них це до українських козаків перейшло, а далі — і до всього посполитого люду.

Кавун, гарбуз, кабак (бонус: кабачок)

З кавунами, гарбузами, кабаками, динями й тиквами вийшла дуже заплутана історія.

Наприклад, «тиква» й «диня» — це слова ще з праслов’янського часу (щоправда,

незрозумілого походження). Очевидно, спочатку слов’янам було достатньо цих двох слів, бо й овочів було не так багато різних. Але потім, коли їх побільшало, кожен народ

вирішував проблему сам, без огляду на сусідів. Наприклад, у росіян і болгар «тиква» — це гарбуз. В українців «тиква» — це конкретно сухий гарбуз, який заміняє пляшки й відра

для води. Зате в українській мові гарбуз — це запозичення з тюркських мов, хоч тюрки

цим словом називають кавуни. Як не дивно, поляки й росіяни зі своїми «арбузами» тут

близькі до оригіналу. Кавун — це тюркізм, але по-тюркськи «кавун» — це диня. «Диня»

— це, як я казав, питоме слов’янське слово, але от болгари «динями» називають кавуни. А поляки — ні, вони «динями» називають гарбузи. А ще ж є в українських діалектах кабаки й окремо є кабачки — знов тюркське слово, означає «гарбуз». Їй-бо, заплутана історія, треба було краще табличку складати.

Айва, жерделя, бекмез

Айва — плід із Далекого Сходу, і його нам привезли тюрки, які знали айву ще там. Але

запозичення, як не дивно, достатньо пізнє — чи з кримськотатарської мови, чи з турецької. Не дуже популярний в українській кухні фрукт, хоч іще Котляревський писав про «кримську вкусную дулівку, що то айвовкою зовуть». Може, треба відновити рецепт?

Як це буває, жерделя (абрикос) — слово тюркського походження, а мореля — ні. Хоч у

різних діалектах позначають одне й те саме — дрібні абрикоси старих сортів. При цьому, і кримськотатарське, і турецьке zerdali — це теж запозичення з перської мови, можна

перекласти як «золотий плід».

Як бачимо, тюркські сусіди українців багато займалися соковитими солодкими

плодами. Але не завжди садівник і городник може продати їх так, як є — треба

придумувати спосіб перероблення. Наприклад, якщо почавити виноград чи грушки, чи

кавуни, чи ще які соковиті фрукти — відцідити сік, а потім його повільно випарити —

вийде бекмез, або, як казали мандрівники ХІХ століття, татарський мед. Цей продукт

раніше знали кримські татари, надазовські греки (виселені в 1778 році з Криму), турки,

греки в Греції. І українці Херсонщини, які більше всього переймали в кримських татар і

ногаїв спосіб життя і господарювання. Навіть верблюдів у вози запрягали до Другої

світової війни.

Майдан, кобза, філіжанка

Якщо ви відкриєте старі словники, то найчастіше слово майдан буде позначати

промисел для добування деревної смоли, дьогтю або селітри. Смолу й дьоготь добували зі свіжої деревини посеред лісу, на підвищенні з рівною вершиною — майданом. Така

технологія прийшла від татар ще в XIII столітті. Селітрові майдани облаштовували на

давніх курганах і валах — там, де старі дерев’яні конструкції перетлівали й насичували

землю селітрою, такою потрібною для виробництва димного пороху. Інша назва таких

промислів — «буда». Звідси давні професії — майданник, будник. І від цих же промислів

десятки сіл в Україні називаються Майдани або Буди. 

А от у сучасному значенні слово майдан — це, очевидно, запозичення часів козацтва. І

знову знайома історія: тюрки це слово перейняли з перської мови і принесли із собою в

Україну. Щодо кобзи — то історія цього слова, як і самого інструменту, настільки складна, що досі в ній є повно темних плям. Точно можна сказати от що: така сама назва «кобза» є і в молдавсько-румунській традиції, і в угорській, але їхній інструмент схожий з українською кобзою тільки окремими рисами. Саме слово однозначно тюркського походження (близькі назви є майже у всіх тюрків), і українці його знали принаймні з XVII століття: у 1562 році до суду було подано список украдених речей із маєтку біля Луцька, і серед іншого там була «кобза турецкая». Можливо, це був той самий інструмент, який турки називали «копуз», і який у той час усе ще був популярний серед турків. На Близькому Сході є кілька близьких до нього інструментів, які називаються арабським словом «рубаб», але от у самих арабів у Ємені цей інструмент називається по-тюркськи — «канбус». А з часів монгольського завоювання китайці знають інший його різновид — «хуобуси». Усі вони — якісь далекі родичі української кобзи. Дядьки — у третіх, брати — у

шостих...

Й останнє слово — таке старе, таке нове: філіжанка. По-арабськи «фінджан», по-

кримськотатарськи «фільджан» — колись це була зовсім невелика чашечка без вушка, на металевій підставці (часом дуже коштовній, з тонкими узорами). Кримські татари й турки з них пили каву, а от Еней із козаками в Котляревського п’ють з філіжанки варенуху — запашну горілку з травами і спеціями. Далі це слово трохи забулося — Російська Імперія разом із підконтрольною їй частиною України перейшла з кави на чай, і кавова культура збереглася тільки в тій частині України, яка була під Австро-Угорщиною. А разом із нею — і філіжанка, яка вже зовсім європеїзувалася, але своєю назвою нагадує про шлях, яким кава прийшла до наших земель.

Наостанок хочеться подякувати уважним читачам і висловити жаль, що не встигаю

зараз написати про велику кількість інших тюркізмів: їх є дуже багато в різних регіонах.

Закарпатські будуть відрізнятися від подільських, а поліські — від донецьких. Запрошую

читачів самим пройти цим шляхом.