«Погані дороги»: місце Донбасу в українському кіно

Юрій Самусенко, Київ

2014 рік став відліком не лише для української історії, а й для українського мистецтва. Після окупації Криму та початку російсько-української війни неминуче зʼявилися висловлення митців у площині кіно, музики, літератури тощо. Втім, якщо в музиці й літературі досі чекають на «великий твір» про війну, який би гучно заявив про події на Донбасі, український кінематограф уже відкриває світові багато нових ідей для міркувань. «Погані дороги» Наталки Ворожбит на тлі решти фільмів на цю тему здається не просто самобутнім, а ще й мультимедійним проєктом.

Спершу текст п’єси замовив Royal Court Theatre у Лондоні, далі виставу побачили в

Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. І нарешті

сценаристці та драматичці (як вона сама себе називає) Наталці Ворожбит

запропонували екранізувати власний матеріал. Із шести новел п’ять вдалося перенести

на екран.

Персонажі, а не конфлікт

Це не перший досвід зіткнення режисерки з темою війни на Сході України. Її сценарій

«Кіборги» потрапив у руки Ахтема Сеітаблаєва, який не зміг відмовити в

режисируванні проєкту. Це був потужний поштовх в українському кіно, адже зали

заповнювалися не на розважальному фільмі. Стрічка про військових, які захищали

Донецький аеропорт, показала, як можна робити патріотичні фільми, що в них

недостатньо лише продемонструвати в кадрі державні символи. Найсильнішою

стороною «Кіборгів» були персонажі, а не конфлікт, екшн чи зображення. Це швидко

зрозуміли українські продюсери. Тому Наталка Ворожбит не залишилася без роботи.

Через рік у прокат вийшло «Дике поле» за романом Сергія Жадана «Ворошиловград»,

який Ворожбит допомогла перетворити в сценарій.

Після «Спіймати Кайдаша» про сценаристку заговорили знову, тож це був свого роду

додатковий буст до її повнометражного дебюту «Погані дороги». Як і для «Кіборгів»,

авторка використовувала власні дослідження та неодноразово їздила на схід, щоб

поспілкуватися з місцевими. Це допомогло їй не лише краще зрозуміти персонажів, а й

налаштувати оптику на химерний світ подвійних стандартів. Ідеться про те, що в

жорнах війни перетираються поняття добра і зла. Тому навіть персонаж-сепаратист у

«Поганих дорогах» провокує свою жертву на жалість довгим монологом про вчинені

жахіття щодо українців.

Світ жінок на війні

«Погані дороги» — це не на 100% правдиві історії з життя. Наприклад, у першій новелі

«Блокпост» режисерка взяла за основу тільки розповідь директора школи, який

зіткнувся з українськими військовими, був п’яним і тримав у багажнику несправжній

автомат. Решта — вигадка. Реалізувати найскладніші теми стало можливим завдяки

безкомпромісності й хоробрості Ворожбит, яка не побоялася показати контраверсійних

персонажів. Режисерка наділяє своїх героїв чимось більшим за переконання, ідеології

чи вірування. Це емоційні люди, які потрапили на територію війни й намагаються

впоратися з напругою.

«Погані дороги» також відкривають практично невідомий світ жінок на війні в Україні.

Навіть якщо їх немає в кадрі, чоловіки про них говорять. Приміром, «Блокпост»

пропонує через діалог українських бійців та п’яного директора школи поглянути на

місцевого кота Шредінгера — школярку в бліндажах, яку помітив головний герой, але так і не зумів підтвердити побачене. Що робили українські військові там із дівчиною,

залишиться таємницею, але від уявлення про її роль на війні глядачеві стає

некомфортно.

У решті новел жінки гостріше відчувають небезпеку, ніж чоловіки. І на цьому Наталка

Ворожбит наголошує щоразу, коли персонажка опиняється в біді — нехай це водійка,

яка збила курку, чи бабуся, яка боїться вибухів. Різні рівні небезпеки означають

потенційну смерть дійових осіб, тож між головними героями фільму зберігається

своєрідний паритет. В українському кіно про війну жіноча репрезентація звужувалася

до ролі журналістки («Наші котики» Володимира Тихого), парамедика («Атлантида»

Валентина Васяновича) або шаржового зображення («Донбас» Сергій Лозниця). У

дебюті Ворожбит нещастя рівняє всіх, незалежно від гендеру чи соціального статусу.

Некомфортна дистанція

Із «Донбасом» Лозниці «Погані дороги» порівнюють найчастіше. Обидві стрічки

розповідають про абсурдність війни, обидві розбиті на новели. Але режисер «Донбасу»

не відвідував зони бойових дій, а зібрав свої враження з роликів на Youtube. Це

помітно в найвразливіші для персонажів епізоди, коли вчиняється насильство. Сергій

Лозниця емоційно дистанціюється від побаченого, тоді як Наталка Ворожбит наближає

цей досвід до некомфортної дистанції. Зрештою, вони обоє досягають бажаного

ефекту, реалізовуючи задумане.

Ворожбит стрімко ввійшла в режисуру з повним метром без тренувань на коротких.

Досвід шоуранерки в «Спіймати Кайдаша» показав авторці, як глибоко поділяють її

ідеї знімальна група й публіка. Тому цієї впевненості може вистачити й на режисуру.

Фестивальний світ теж не залишився осторонь: «Погані дороги» отримали приз

Веронського кіноклубу на Венеційському кінофестивалі та премію від кінокритиків

«Відкриття року», Юрій Кулініч та Оксана Черкашина взяли нагороди за найкращі ролі

від журі премії «Кіноколо».

Усмішка лише саркастична

Дебютна стрічка Наталки Ворожбит, імовірно, викликатиме багато суперечок щодо

зображення українських військових та місцевого населення не у веселково-

патріотичних тонах. Картини фільму насичені темними кольорами, а в кадрі

посміхаються лише саркастично. Це зрозуміло, коли ставиш за мету бути щирою та

чесною зі своєю аудиторією. Інакше про Донбас знімати й не можна.