Тетяна Терен: «Ми доросли до того, щоб ініціювати культурні проєкти міжнародного значення і впливу»

Спілкувалася Вікторія Фещук Фото: з архіву Тетяни Терен

Український ПЕН на сьогодні є однією з найбільших українських громадських організацій, яка працює й у сфері культури, й у сфері правозахисту. Починаючи з 1989 року, ПЕН послідовно сприяє тому, щоб голоси українських письменників за кордоном були почутими, і водночас створює ініціативи для підсилення українського літературного процесу зсередини. Серед цих проєктів — список творів «Від Куліша до сьогодення: 100 знакових романів і повістей українською мовою», премія для перекладачів з української на мови світу Drahomán Prize, PEN Ukraine Translation Funds Grants для перекладів українських авторів мовами світу та багато інших. Про актуальні проєкти для закордонної та української аудиторій ми поспілкувалися з виконавчою директоркою Українського ПЕН Тетяною Терен.

Створення нових премій, які оприявлюють менш видимі аспекти літпроцесу, є

важливим вектором Українського ПЕН. Ми бачимо це на прикладі Премії імені

Юрія Шевельова, що змінює екосистему есеїстики в Україні. Цьогоріч ви спільно

з Українським інститутом та Українським інститутом книги заснували Drahomán

Prize — першу премію для перекладачів, які перекладають з української на мови

світу. Яких змін у перекладацькому середовищі в Україні чи для української

культури ви очікуєте завдяки Drahomán Prize?

Головна аудиторія Drahomán Prize — це аудиторія закордонна. Насамперед це

перекладачі з української на мови світу, але також це закордонні видавництва, наукові

та дипломатичні установи, які номінують перекладачів, або чию увагу ми хочемо

привернути до робіт наших номінантів. Важливо, що культурний процес в Україні

досягнув того рівня, коли ми нарешті відзначаємо роботу людей, які працюють для

української культури за кордоном. Це про підсилення України ззовні.

Наприклад, усі ми знаємо про премію Angelus (літературна нагорода для

письменників із країн Центральної Європи — ред.), яка багато років діє в Польщі.

Українські автори постійно потрапляють у її короткі списки, чотири рази наші

письменники ставали лауреатами цієї відзнаки, але за 15 років існування премії лише

одного разу її переможцем став польський письменник. І хтось міг би сказати, що якщо цю премію заснували на кошти платників податків Польщі, то чому її не виграють

польські автори? Але таке судження хибне й не стратегічне.

Бо ж Angelus демонструє нам, що польська держава й польська культура мислять

себе частиною європейської культури. Що їм важливо відігравати впливову роль у

нашому регіоні, а водночас — що їм важливо підсилювати власну культуру через

зв’язки з культурами інших держав. Я говорю зараз про державну культурну політику,

хоч у контексті премії Angelus ми б могли говорити і про її вплив загалом на

літературний процес у країнах Центральної Європи — про «діалог» тем і питань, які

звучать у книжках номінантів на цю премію.

Українська культурна спільнота почала системно працювати з нашим

представленням за кордоном лише після Революції Гідності. Це дуже малий проміжок

часу, тому сьогодні наші ключові завдання в культурній дипломатії — розповідати світу

про себе й підтримувати тих, хто всі роки нашої незалежності (а багато хто — і ще

задовго до неї) розвивали, промували й підсилювали українську культуру у світі.

Але, стежачи за тим, які важливі трансформації переживає наша культурна

спільнота, я впевнена, що ми доросли до того, щоб ініціювати проєкти міжнародного

значення і впливу, як згадана нами премія Angelus.

Ще один важливий вектор Українського ПЕН — це культурна дипломатія.

Наскільки Drahomán Prize є ефективним інструментом для цього?

Культурна дипломатія проявлена в премії її номінантами — амбасадорами нашої

культури в інших країнах. Часто це не вихідці з України й не випускники українських

студій, як, наприклад, наша перша лауреатка Клаудія Дате, яка на певному етапі

обрала шлях служіння українській культурі. З бажання подякувати нашим

перекладачам-амбасадорам та підтримати їх і народилася премія Drahomán Prize.

Заснування цієї відзнаки — це домашнє завдання, яке ми мали виконати, хоч і шкода,

що виконали його майже на 30-му році незалежності.

Премія існує лише другий рік, тому в інституцій-засновниць є ще багато роботи,

пов’язаної зі сталістю організаційних і конкурсних процесів, але ми хочемо, щоби

Drahomán Prize підсилював і підсвічував усіх номінантів на здобуття премії. Тож на

цьому етапі одне з наших завдань — більше працювати з промоцією цієї відзнаки й

усіх перекладачів із наших довгих списків і в Україні, і за кордоном.

Які ще кроки, окрім премії, необхідні наразі для просування українських

перекладів за кордоном? Які з них можливі для реалізації зусиллями Українського

ПЕН?

Думаю, ці кроки давно відомі, але, як я вже говорила, ми мали дійти до певного

рівня спроможності та сталості й у державній сфері, й у сфері культурного

менеджменту, щоб їх реалізовувати. Найважливіше досягнення останніх років,

безперечно, — це програма Українського інституту книги Translate Ukraine. Ця

програма діє лише кілька років, але ми вже бачимо, як зросла кількість перекладених

українських книжок.

Є також інші дієві формати, як, приміром, конгреси та резиденції для перекладачів.

Тут теж дуже важлива участь Українського інституту книги та Українського інституту,

адже державні інституції мають інструменти для того, щоб подібні ініціативи були не

разовою, а постійною ініціативою.

Якщо ж говорити про Український ПЕН, то ми як громадська організація існуємо в

іншій системі фінансування і планування. Водночас промоція формату резиденцій і

їхнє впровадження в Україні — це один із наших пріоритетів на найближчі роки. 2019

року ми заснували Харківську літературну резиденцію, нині працюємо над

концепціями резиденцій ще в кількох українських містах і дуже сподіваємося, що в

кожному з них ми зможемо створювати умови для роботи не лише вітчизняних

письменників, перекладачів і журналістів, але й залучати закордонних авторів.

Минулого року за підтримки Українського культурного фонду ми провели першу

онлайн-резиденцію для німецьких перекладачів, яка мала кілька важливих складових.

Оскільки ми вже багато років промуємо й розвиваємо в Україні жанр есею, тож

спеціально для цієї резиденції ми попросили 10 українських авторів написати есеї на

тему «Майбутнє, якого ми прагнемо». І вже під час резиденції саме з цими текстами

працювали відібрані нами за конкурсом молоді німецькі перекладачі. Результатом

такого проєкту стала не лише книжка, яка вийшла в Україні і, сподіваюся, скоро вийде

в Німеччині, не лише цінні навички та знання, яких набули резиденти, слухаючи лекції

літературознавців і письменників та працюючи в тандемах з нашими авторами, але й

можливість майбутніх проєктів, які народяться завдяки новим зв’язкам і знайомствам.

Тому це формат, який ми хочемо впроваджувати й надалі — і для німецької, і для

інших мов. Звісно, не лише онлайн, але й насамперед наживо, бо в культурній

дипломатії, у процесі побудови цих містків між культурами дуже важливо, щоб наші резиденти чи фіналісти Drahomán Prize мали змогу знайомитися з українським

контекстом і нашим культурним середовищем.

І тоді резиденції спрацюють як Міжнародний ПЕН-Конгрес, що відбувся у

Львові 2017-го й залишив дуже позитивні враження про українську культуру для

відвідувачів.

Щодо конгресу, то його цінність, з одного боку, правозахисна, адже ця подія

допомогла привнести українські питання і проблеми в міжнародне інтелектуальне

поле. Відтоді ми не маємо пояснювати колегам у нашій ПЕН-спільноті, що в Україні

триває війна з Росією, і так само ми маємо повне розуміння, коли просимо інші ПЕН-

центри долучитися до наших кампаній на підтримку авторів, ув’язнених у Росії чи на

окупованих територіях України.

З іншого боку, я знову повторюсь, події такого рівня показують спроможність

українського культурного середовища організовувати великі міжнародні заходи. На

рівні Українського ПЕН ми бачимо, як ця подія підсилила нашу організацію —

збільшила кількість авторів, які хочуть до неї долучитися, і також кількість партнерів,

які підтримують наші проєкти. Конгрес у Львові допоміг ПЕН в Україні перейти до

розбудови внутрішніх адміністративних процесів, а це своєю чергою допомагає нам

щороку реалізовувати все більшу кількість ініціатив.

І це, звісно, теж інструмент культурної дипломатії, бо потім не було жодного ПЕН-

Конгресу, на якому б ми не чули захоплених відгуків про Львів, Україну, наших авторів

і менеджерів.

Щодо видимості наших авторів за кордоном, то таким прикладом може бути,

зокрема, переклад книжки Станіслава Асєєва «В Ізоляції» англійською мовою.

Цей проєкт ПЕН теж постав завдяки таким новим колабораціям, тобто завдяки

збільшенню видимості теми війни після Конгресу? Чи це радше паралельні

процеси?

Це паралельні процеси. Після ПЕН-Конгресу у Львові, 2018 року в нас виникла ідея

програми PEN Ukraine Translation Funds Grants, у рамках якої ми хотіли підтримати ті

видання, що можуть бути інструментом для адвокації важливих питань і тем за

кордоном. За підтримки Міжнародного фонду «Відродження» ми розпочали цю

програму з перекладів збірки оповідань Олега Сенцова: ми шукали нові культурні

формати, які б допомогли розповісти світу про справу Олега і тримати цю тему в інформаційному полі. Тож ми провели конкурс серед закордонних перекладачів та

видавництв на переклад книжки «Жизня» англійською, польською та німецькою

мовами. І вже з цими книжками ми могли ініціювати нові події за кордоном — читання,

презентації, дискусії. Згодом, коли Олега звільнили, він їздив на презентації цих видань

і на цих подіях говорив про інших українських заручників Кремля. Так книжка стала

інструментом правозахисту.

Той самий сценарій ми втілили зі Станіславом Асєєвим. Ще коли він перебував у

полоні бойовиків «ДНР», ми оголосили конкурс на переклад його збірки есеїв «В

Ізоляції» німецькою та англійською мовами. Німецькою вона вийшла буквально через

кілька тижнів після звільнення Станіслава (в перекладі Клаудії Дате та Софії Онуфрів,

видавництво edition.fotoTAPETA). В Америці видання з’явиться друком у листопаді.

Станіслав Асєєв поїде на першу презентацію цієї книжки, з якою працювали

перекладачка Лідія Воланська та Видавничий відділ Українського наукового інституту

Гарвардського університету. Ця подія буде частиною адвокаційної кампанії, у рамках

якої Станіслав та українські правозахисники розповідатимуть в Америці про війну в

Україні, ситуацію з правами людини на тимчасово окупованих українських територіях

та концтабір «Ізоляція» в Донецьку.

Тож для ПЕН переклади — це не тільки інструмент культурної дипломатії, а й

частина правозахисних адвокаційних кампаній. Це стосується і книжки Ії Ківи «Ми

прокинемось іншими» (Видавництво 21), яку ми робили в партнерстві з Білоруським

ПЕН. З одного боку, це проєкт літературний — збірка інтерв’ю з 10 сучасними

білоруськими письменниками, але з іншого — це правозахисна ініціатива. Ця книжка

— знак нашої солідарності з білоруськими колегами і спосіб розповісти українській

аудиторії, що сьогодні відбувається в Білорусі з правами митців.

Ви вже окреслили кілька компонентів того, як Український ПЕН сприяє

видимості за кордоном — це й переклади, і читання, і премії. Які ще інструменти

використовує ваша інституція для підсилення українських голосів за кордоном?

Український ПЕН є частиною міжнародної ПЕН-спільноти — одним зі 146

національних центрів. Тому нашим постійним інструментом є комунікація з колегами

— під час конгресів, зустрічей комітетів Міжнародного ПЕН, конференцій і фестивалів.

Завдяки такій постійній комунікації народилася, наприклад, антологія молодої

української поезії, яка вийшла в перекладі грецькою мовою у видавництві Vakxicon

Publications 2020-го й упорядником якої виступив Український ПЕН. До цього була перекладена подібна антологія творів білоруських поетів у партнерстві з Білоруським

ПЕН, який і порадив видавцеві зробити подібний проєкт у колаборації з ПЕН в Україні.

Також ми популяризуємо українську літературу й читання через наші списки. У нас

є традиція підсумкового щорічного списку найкращих книжок, які з’явилися впродовж

року в Україні. Ми його також перекладаємо англійською і презентуємо на різних

майданчиках за кордоном.

Окрім того, є ще наші ТОП-100, які ми теж стараємося промувати в інших країнах.

Власне, це була одна з цілей, яка спонукала нас взятися за подібні медіапроєкти. Коли

ми презентували наш перший список «Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових

творів українською мовою», підготовлений спільно з виданням The Ukrainians, до нас

часто зверталися з проханням порадити, які з цих книжок можна придбати для

приватних бібліотек чи бібліотек інституцій за кордоном.

Також до нас звертаються дипломатичні установи із проханням допомогти

сформувати бібліотеку української літератури в певних установах. Скажімо, у рамках

однієї з таких ініціатив минулого року ми передали книжки авторів ПЕН до

Національної бібліотеки Фінляндії. Окрім того, влітку була чудова ініціатива зі збору

книжок для бібліотеки антарктичної станції «Академік Вернадський», яку підтримали,

зокрема, й автори ПЕН.

Щодо списку «Від Сковороди до сьогодення» — які реакції викликав і далі

викликає цей список в українському контексті?

Коли ми обговорювали цей список і вже наступний, щойно презентований у рамках

BookForum — «Від Куліша до сьогодення: 100 знакових романів і повістей українською

мовою», — ми хотіли знайти відповідь на питання: для кого насамперед ми це робимо?

Ми вирішили, що для нас найважливішою є аудиторія всередині України, зокрема ті

люди, які тільки починають своє знайомство з українською літературою. Ми дуже

хотіли запропонувати цим читачам певний маршрут, яким вони зможуть рухатися далі,

аби вибудувати системну картину української літератури.

Крім того, є ще й інші аудиторії, зокрема професійна (літературознавці, критики,

письменники), яка насамперед реагує на подібні списки. Ми раді тим дискусіям і

обговоренням у соціальних мережах і в медіа, які викликали наші ТОП-100. Водночас

критики на кшталт «чому у вашому списку є ось це, ось це, але немає ось цього?» не

було, бо ж ми на кожному етапі пояснюємо, що не пропонуємо новий канон, а

спонукаємо до пригадування, перечитування, обговорення і подальшого формування подібних списків. Важливою відзнакою цієї роботи для нас став інший список знакових

творів українською мовою, який згодом уклав літературознавець Володимир

Панченко — як відповідь на наш список, як бажання продовжити цю розмову і цей

читацький пошук.

Загалом аудиторія цих проєктів на сайті The Ukrainians зростає з кожним роком — це

списки, до яких постійно повертаються. Сторінки проєкту «Від Сковороди до

сьогодення» на сьогодні читачі переглянули понад 650 тисяч разів.

Але завжди хочеться більшого, аніж просто цікавості. Яких зрушень у

прочитанні й розумінні книжок зі списку «100 знакових творів» хотілося досягти?

Беручись за такі списки, ми хочемо показати, що українська література багата й

різна. Що стереотипи, які поширюються й досі, мовляв, у нашій літературі бракує

якихось жанрів, тем чи форматів, абсурдні. Що ці стереотипи через наше незнання,

через відлуння радянського періоду, коли затиралося і знищувалося все важливе в

нашій культурі. Коли ти бачиш список зі 100 романів і повістей українською мовою (і

ще знаєш, що він відібраний з-понад 400 позицій), у тебе перехоплює подих від

розуміння, як багато напрацювала твоя література, від того, що ти можеш знайти в ній

усе, що забажаєш. І в контексті боротьби зі стереотипами — після такого складно

говорити, що в українській літературі бракує великих романів.

Мені хотілося б, щоб такі списки були для різних жанрів і тем, щоб їх ініціювали

різні інституції й медіа, адже це один з інструментів аналізу і промоції літератури.

Які з книжок зі списку «Від Сковороди до сьогодення» ви б для себе виділили

як ті, які варто перечитати і, можливо, змінити свою думку про них?

Оскільки я була залучена до процесу підготовки цього проєкту, який тривав майже

два роки, мені складно на нього поглянути просто як читачці і, відповідно, просто

зосередитися на тому, яких книжок я з цього списку не читала чи які читала дуже

давно. Насправді це непростий процес — формувати такі списки всередині великої

організації, адже в кожного з членів ПЕН, які пропонували позиції для довгого списку

й потім голосували за фінальний перелік 100 творів, звісно, є власні читацькі смаки.

Але водночас як представники ПЕН ми прагнули, щоб цей список відображав якомога

ширше полотно української літератури — з різними жанрами та періодами.

Тому моє головне особисте відчуття — це радість від бачення певної системи, певної

карти, яку мені пропонує цей список. Я можу підлаштувати цю систему під себе,

переглянути, що я вже прочитала, а де в мене є незаповнені лакуни. У другому списку,

«Від Куліша до сьогодення», читач може обрати ще й тип сортування творів — за

абетковим чи хронологічним принципом. А це ще й можливість простежити певні віхи

в історії української літератури.

Але, розмірковуючи над вашим запитанням, я думаю, що, напевно, сьогодні

насамперед відчуваю потребу повернутися до нашої літератури XIX століття і початку

ХХ-го — у період дуже важливих пошуків в українській культурі. Це закономірно, що

більшість читачів завжди передовсім буде зосереджена на сучасній літературі — ми

хочемо читати про нас нинішніх, знаходити відповіді на питання, які нас хвилюють

сьогодні. Але причини та відповіді багатьох питань насправді в минулому, тому так

важливо перевидавати та перечитувати класику. І ми сподіваємося, що ці списки

багатьох читачів (і видавців) спонукатимуть повернутися до попередніх періодів в

історії нашої літератури — щоб побачити актуальність цих творів і відчути тяглість

літературного процесу.