Ідеальний матеріал

Олена Масон, менеджерка культури

Вечір, усі чекають на початок перформансу «Залишок». На крейдяний кар’єр, у білій

простій сукні виходить Еліза Мамардашвіллі. У неї в руках пластини-аркуші, власноруч

виготовлені з глини та марлі. Вона розпалює вогнище. Починається дія.

Із тексту художниці до її роботи:

«День перший.

Закрита-відкрита-закрита книга.

Частини. Глиняні аркуші з марлею розрізненої книги збереглися, невикористані й

невитрачені, проходять шлях через зміни.

Від обмивання білою крейдою до написання букв, від продавлювання і руйнування до

ніжного дотику.

Звуки тихі перетікають у гуркіт, стають артефактами.

Сукня є сполучним елементом двох днів. Свідок.

Обводила, оточувала, обмежувала, обрамляла, описувала.

Аркуші складені в стос, придавлені ногами».

Місце дії

Селище Могриця, Сумська область. Щорічно з 1997 року в цій місцевості відбувається

Міжнародний лендарт-симпозіум «Простір покордоння».

Митці з усієї України збираються для того, щоб упродовж кількох тижнів працювати над

об’єктами, перформансами та мистецькими дослідженнями. Це місце вільне від інтернету та базових умов готелів. Кожен із собою має намет, каремат та спальник. Замість стаціонарного душу — купання в річці Псел.

За 24 роки в симпозіумі брали участь сотні митців, серед яких класики українського

лендарту Петро Бевза, Микола Журавель, Сергій Якунін, Влодко Кауфман, Олександр

Животков, незмінна учасниця та засновниця симпозіуму Ганна Гідора та багато інших.

Гортаючи фотографії щорічних каталогів, бачу масивні роботи з деревом, роботи на

крейдяному кар’єрі, роботи великого формату, які можна побачити з неба. Словом, усе те, що сучасні митці та мистецтвознавці називають «втручанням у ландшафт». Такі роботи

формували риси українського лендарту.

Український лендарт формувався в тісній комунікації зі світовими лендарт-художниками,

але не наслідував їх. Один із чинників — бракує бюджетів та важкої техніки для

виконання задумів українських художників. Митці мали пристосовуватися та створювати

свої роботи в колаборації з іншими учасниками. Ця добра традиція співтворення триває й досі.

На зміну інвазивним методам та роботам прийшли сучасні, тимчасові об’єкти,

концептуальні роботи, перформанси та звукові інсталяції. Останніми роками митці ще

більше зважають на екологічність, тимчасовість своїх робіт. Не нашкодити — ідея, яка

прослідковується в спілкуванні з багатьма учасниками.

Замість екскаватора, лопати та буру, художники вибирають інші методи. І в цьому немає

опозиції поміж «старою» і «новою» школами. Просто постають нові питання, які митці й

куратори ставлять собі.

Могриця змінюється

Наведу один приклад. У 2020-му кураторка Наталя Маценко, художники Клеменс Пул та

Юрій Єфанов створили іронічний проєкт «Терраполіція». Наталя Маценко так розповідає

про проєкт: «Терраполіція поставила собі завдання обстоювати інтереси нелюдських

агентів у лендарті та ретельно пильнувати за діяльністю учасників симпозіуму,

аналізуючи її з морально-етичних позицій і караючи кривдників земної поверхні». Тобто

учасники симпозіуму створили орган, який узяв на себе зобов’язання наглядати та карати кривдників землі. Декілька учасників були «заарештовані» Терраполіцією та оголошені злочинцями.

Цьогоріч учасники створили та проголосили маніфест нового лендарту (звісно, не

забуваємо про іронію): «Лендарт надто довго перебував у геріатричній тіні жменьки позбавлених уяви жестів 1970-х. Аби оживити форму, ми вимагаємо, щоб усі твори та презентації в PowerPoint відповідали новому стандарту. Цей стандарт беззаперечно відкидає основні тропи, які своїм домінуванням скалічили практику лендарту та атрофували творчий потяг цілих

поколінь художників.

ЖОДНИХ ЧОРНО-БІЛИХ ФОТОГРАФІЙ (якщо потрібна чорно-біла фотографія, вона

МАЄ бути розфарбована за допомогою доступного онлайн штучного інтелекту);

ЖОДНИХ ХРИСТО ТА ЖАН-КЛОД за будь-яких обставин;

ЖОДНИХ ФОРМ ІЗ МЕНШ НІЖ П’ЯТЬМА КУТАМИ/СТОРОНАМИ, ЖОДНИХ

СПІРАЛЕЙ;

ЖОДНОГО ДЗЕН-ІНСПІРОВАНОГО МИСТЕЦТВА.;

МИ ПОТРЕБУЄМО, щоби лендарт був врятований негайним та агресивним

підлаштуванням до цього нового стандарту, в іншому разі ризикуємо подальшим

ганебним бичуванням заяложеними ідеями.

1970-і СКІНЧИЛИСЯ. ХАЙ ЖИВЕ НОВИЙ ЛЕНДАРТ!».

Містика залишається

Спілкуючись з учасниками, ви почуєте, що Могриця — містичне місце. Симпозіум

відбувається поблизу старослов’янського поселення, у кар’єрі та на дні річки досі

знаходять артефакти тих часів. Якщо відмотати назад ще на кілька мільйонів років, до

мезозойської ери, то в крейді знаходимо законсервованих вісників Світового океану.

Рештки скам’янілостей та візерунки коралів.

Із темою світового океану (за 24 роки симпозіуму) пов’язані десятки робіт митців різних

поколінь. Один із найяскравіших прикладів — робота «Згадка» 2015 року Маргарити

Журунової та Богдана Локатира: мандрівний білий корабель, який з’являвся в різних

куточках крейдяного кар’єра — нагадування про океан та велику воду, що була тут

раніше. Митці описують свою роботу так: «Колись це місце було дном океану (колосальна маса води, яка тоді лежала на ньому, майже так само велика, як і час, який минув з тих пір). Осмислити це так нереально, неможливо (усі, хто жив там, стали пилом і крейдою, їх було так багато). Немов сюрреалістичний сон — людська пам’ять про це море».

Повтори

Звісно, за таку тривалу історію симпозіуму не уникнути повторення тем і деяких методів

роботи художників. Якісь із них свідомі, якісь навіяні місцем, ландшафтом. Митці, які

беруть участь у симпозіумі не вперше, можуть легко порівнювати та згадувати в нових

роботах відголоски своїх колег.

Неочевидним підходом є свідоме копіювання роботи іншого художника. Як-от робота

Станіслава Туріни, який 2016 року відтворив твір «Виявлення» Мирослава Вайди 2012

року. Якщо послідовно слідкувати за творчістю Станіслава Туріни, то гумор, химерні та

сюрреалістичні методи його роботи стають упізнаваними та характерними для його

стилю. Як каже сам митець: «Щороку лунають думки, що треба до Могриці робити

заготовки, бо часті грози та дощі можуть внести свої зміни. Саме ця робота мені

наснилася. Але я й до неї часто витворював іконічні роботи або роботи близьких мені

художників».

Ідеальний матеріал

Тема цьогорічного симпозіуму — «Ідеальний матеріал». Ідеальний матеріал — це той,

який ми покращуємо? Чи той, який є ідеальним від початку й потрібно його тільки

висвітлити? Природа, ландшафт, колишнє русло річки, рештки тваринного світу та

скам’янілості — це ідеальний матеріал? Як розпізнати й не знехтувати ідеальним

матеріалом?

Прикладом ідеального матеріалу цього року стала робота керамістів Владислава Юдіна та Лілії Петрової. На симпозіумі вони влаштували керамічну майстерню. Матеріал, який

вони використовували — глина та цегла з місцевості навколо кар’єру. Художники

збудували піч-горно не тільки для своїх потреб, але й запропонували дорослим та дітям

стати співтворцями їхньої роботи з ідеальним матеріалом.

Самі митці пишуть про свою роботу так: «Завдяки бездоганним матеріалам Могриці

склався наш ритуал! Неподалік від табору знайшли глину, роздобули цеглу з колись діючих місцевих печей, викопали яму в потрібному місці, вимісили глину, наліпили вироби, зібрали горно, передали йому вироби, напували його вогнем, повітрям, поки в його лоні глина не перетворилася на кераміку, потім розділили радість від тримання новоспечених виробів з оточенням. Декларуємо наш “Ритуал” як витвір мистецтва, що дає змогу людині наблизитися до розуміння логіки землі, долучити стихію до творчості, та при цьому вціліти. Горно фіксує природні знання у виробі, щоб можна було тримати їх у руці, носити в кишені або поставити на стіл. Нехай воно служить для подальшої взаємодії з бездоганним матеріалом». Вночі весь табір очікував народження кераміки. Митці вийшли на вулицю, грілися біля горна та зустрічали там світанок.

Могриця циклічна

Із тексту Елізи Мамардашвіллі до перформансу «Залишок»:

«День другий.

Клаптиками послугувала сукня, залишок пам’яті, яку я рвала, а зап’ястями були дерева,

різні за характерами, різні за формою.

Почала дійство в просторі, дерева звернули увагу на свої руки та зрозуміли, що є

частиною важливого залишку, який накопичувала протягом усього дня.

Там, де не вистачало одного клаптика, я об’єднувала два, три, створюючи суцільну лінію.

Створювала білі перешкоди.

Йшла вглиб лісу.

Інтуїтивно знаходячи вихід.

Ліс дуже густий, колючий, чіпкий. Звук тканини, що рветься, руйнує його тишу.

Продовжую йти та шукати, залишаючи себе, залишаючи сукню, що пережила, перенесла

вчорашню дію, що перенесла досвід кожного аркуша, вирваного з книги.

Виходячи з лісу, пов’язала клаптики на найтонші гілочки, останнім обрамила своє

зап’ястя.

Пішла. Залишила запитання, як вийти назад. Заблукала.

Та, котра проклала шлях, пішла.

Завдяки клаптикам, вона вийшла до первісної точку відліку».